— Dumme Polen von Galizien[1]! Мають тут такі скарби в землі й ані пальцем не кивнуть, щоб використати їх. Preussen müssen kommen[2], щоб їх навчити.
— Die juden könnens auch[3] — усміхаючися, докинув Герш.
— Пробуйте! Штуки немає ніякої, а продукція дасть певні зиски.
Це була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилі його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у різних пунктах кілька часток землі, і зараз же уложив собі плян копання. За його прикладом пішли інші жиди, і не минуло року, як усі бориславські толоки та пустарі — бо такі найлегше можна було купити — покрилися закопами, що робилися зовсім примітивно, руками, з боків замість цямрини обгороджувалися прутяними кошами й по кількох сажнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кип'ячка.
Ця продукція була легка й неризиковна, та й не дуже поплатна. Кип'ячка була т. зв. зашкірна, чорна аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовта, каламутна, прудка на підпалі, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестиляція зробилася кращою, і нафта пішла на торзі, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпалася зашкірна кип'ячка; тисячі ямок, покопані скрізь довкола Борислава, давали чимраз скупіше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.
