Дувідко вже з самого малку був дивної хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий, він у дитинстві терпів від нападів корчів, подібних до епілепсії, які мучили його до десяти літ і спиняли його духовий розвій. У тім часі в ньому розвилися жорстокі інстинкти: любив мучити звірів і людей, дивитися на терпіння й конання, обливав покоєвих собачок своєї матері окропом, випікав їм очі, врізував вуха й хвости, і сердечно реготався при їх болізному скомлінню. Так само жорстоко він поводився зі слугами, з сусідськими дітьми; взагалі, скрізь, де він появлявся, ширився страх серед дітей; усі звали його не інакше, як стеклим[1] Дувідком, і тікали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та дитячого гомону. Герман мав багато клопотів із-за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він, вітаючися з дівчинкою, яка йому дуже подобалася, покусає її лице, або запалить на ній сукенку[2] й плеще в долоні та регочеться, коли дитина верещить і в'ється з болю; граючись із хлопцями, він ні з цього, ні з того одного посадить у кропиву, або поб'є терном, або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дітей тягали Германа до суду за пакості його сина й забороняли дітям ходити на забаву з ним.
На шостім році віддали Дувідка до василіянської школи, та й тут було не ліпше. Дувідко був тупої голови, притім упертий і непослушний, і ніяк не можна було відучити його
