від того, щоб не робив пакостей своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежу, копав і смикав за волосся, кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що свідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі й замилування до жорстокости. Вчителі упоминали його зразу лагідно, далі гостріше, а нарешті один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв під час години, велів ученикам простягти його на лавці й сам власноручно вліпив йому кілька тростинок у „стару паню“. Страшно було глянути, що діялось тоді з Дувідком. Зразу він немов сам собі не вірив, що його сміють бити. Дома його не карали за жодні пакості й навички, мати ще захвалювала його і вважала ці пакості за об'яв енергійної, самостійної натури. А тут нараз посміли, ще з такою церемонією, простягти його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронився, відбивався руками й ногами, а далі, вийнявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, якби учитель іззаду не вирвав йому ножа з руки. Коли ж удари заляскотіли на його тілі, Дувідко нараз замовк, поблід увесь і закусив уста аж до крови, і аж тоді, як його випустили з рук, оглянувся тупим зором довкола, заверещав страшенно й кинувся на землю в епілептичних корчах. Діти перелякалися, та не менше перелякався й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але це не помагало нічого; покликали сторожа, і вчитель велів віднести його додому. Страх якого репету наробила Рифка, побачивши свого Готліба — бо так з великої любови вона кликала Дувідка —
