його виховання. Він також був неосвічений і не відчував потреби книжки, та й знав при тім, що Дувідкові ніякого спеціяльного, фахового знання не потрібно, бо він буде, мати гроші.
— Гроші — велика річ — говорив не раз Герман у своїм домашнім крузі. — Слухай, синку, гроші — то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.
— А мені про гроші байдуже! — мовив Дувідко.
— А чого ж тобі треба? Чим би ти хотів бути?
— Розбійником, — мовив, усміхаючися, Дувідко,— не для грошей, не для грабунку, що мені гроші? Візьму й закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тілі. Оце мені життя!
— Ах, то лицарська кров! То лицарська кров! — шептала Рифка, подивляючи Дувідкові слова.
А Герман сміявся.
— Ну, ну, синку, тепер те не в моді. Ми також по-свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилі, плянуємо напади й відбиваємо чужі, ставимо засідки й ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрости, безоглядности й обережности, як у розбійництві.
— Але я тої війни не люблю, — скрививши рота, мовив Дувідко. — Я люблю, як щось живе треплеться мені в руках, а я раз-за-разом затоплюю ніж у його тіло й сліджу його передсмертні судороги, і любуюся струмками гаря-
