чої крови, що б'є ключем із його рани, і слухаю його передсмертного стогону й харчання. Оце приємність! Чуєш, що ти пан над життям людським, коли можеш відібрати його в кожній хвилі.
Германові ніяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серйозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістей, якими зачитувався його син. Лише блиск його очей, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велів бачити в них виплив дійсного нахилу його вдачі. Герман здвигав ременами і йшов за своїм ділом, а Дувідко довго ще з матір'ю фантазував на тему розбоїв і вбивств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:
— Лицарська вдача! Що за лицарська вдача!
— От дітвак, нехай фантазує! — мовив Герман, спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очі й задрімав.
І сниться йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глибоко-блакитною безоднею. І мурава під ним, мов льодова крига, пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живіше, мов у чоловіка, що лежить, але рівночасно все його тіло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути ані рукою, ані ногою. І глядить угору й бачить, що край його голови виростає пальма й звішує над ним своє здоровенне листя, мов великий парасоль. А в тім листю ворушиться щось неясне, невидне в тіні листя, а замітне тільки якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до
