Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко й плачливо одинадцяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, що проходжувалися по „плантах“ коло костьолу в тіні квітучих каштанів, відділився пан будівничий і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через вулицю до робітників, зайнятих при ново-розпочатій будові.
— Ну що ж, майстер — крикнув він, не доходячи, — готові ви вже раз?
— Все готово, прошу пана будівничого.
— Ну, то кажіть же вдарити „раст“[1]!
— Добре, прошу пана! — відповів майстер і, обертаючися до помічника, що стояв побіч нього і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будівничий кажуть раст бити?… Живо!
Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб і поспішив сповнити майстрів приказ. Перескакуючи через розкидане кругом каміння, задихавшись і посинвіши з натуги, він біг, що було сили в його тонких, мов скіпи, ногах, ід[2] високому парканові. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неї на таких же
