мотузках висіли дві дерев'яні довбеньки, котрими бито о дошку. Це був прилад, котрим давалося знак, коли починати або кінчити роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усієї сили загримав ними о дошку.
Калать! калать! калать! — роздалося радісне, голосне гавкання „дерев'яної суки“… Так мулярі звали образово цей прилад. — Калать! калать! калать! — гримотів Бенедьо без упину, всміхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всі мулярі зайняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких, чотирогранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під підвалини, теслі, що позаду мов жовни цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, — весь той різнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по площі, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в її скаженім ході.
Калать! калать! калать! — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоч усі вже давно почули гавкання дерев'яної суки. Мулярі, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали з-під оскарба, тепер — покинувши свої приладдя, — випростовували крижі і роздіймали широко руки, щоби захопити як найбільше повітря в груди. Деякі, котрим вигідніше було клячіти або цяпіти при роботі,
