з такою певністю, немов переконався, що його сили вистачать на таке діло. Однако, майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.
Тим часом і інші обивателі, що досі громадками проходжувалися по „плантах“ довкола костьолу, на голос дерев'яної суки почали звільна стягатися теж ід новій будові, а поперед всіх сам власник нової будови, Леон Гаммершляґ, високий і статний, з кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними, мов малини, устами. Він був нині дуже веселий, говіркий і дотепний, сипав жартами і забавляв, видно, ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі у другій громадці прийшов і Герман Ґольдкремер, найповажніший, т.-є. найбагатший з усіх присутніх обивателів. Він був більше здержаний, тихий, а навіть трохи чогось маркітний, хоч і старався не показувати того. Далі йшли ще інші підприємці, багачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляґа, певно тому, бо весь його маєток був в Гаммершляґовій кишені.
Ціле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальто з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з паличками в руках і перстенями на пальцях, дивно відбивало від сірої маси робітників, пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тільки веселий гамір одних і других мішався докупи.
Ціла площа на розі вулиць Панської і Зеленої була заповнена людьми, деревом, камінням, цеглою, ґонтєм[1] купами глини і подобала на
- ↑ Ґонтєм — ґонтами.
