мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима а опісля зідхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися багатству Леона і жалували, що те багатство в його, а не в їх руках. Немногі панки, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своїй тарільці. Околичний дідич хмурився і закусав губи зі злости, видячись в тім міщанськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він певно в душі кляв сердечно свого „щирого приятеля Леона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.
Загальний гамір на площі не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав пирхати по клітці та битися о дротики. Старого, сивого рабина, з довгою бородою вели два шкільники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немов би кожний хотів бути таки коло самого рабина, не зважаючи, що там нема місця на стільки люда. Серед тиску й крику товпи не чути було й того, що читав рабин над підвалиною. А тільки, коли шкільники час від часу у відповідь на його молитву викрикнули „умайн“, цебто „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“.
Вдарила дванадцята година. На дзвінниці коло костьолу тут же насупроти нової будови загудів величезний дзвін, звіщаючи полудне. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що ціле повітря над Дрогобичем застогнало якимись плачливими
