— Ану, до дрюків! — кричав. — Бенедю, тумане вісімнадцятий, де твій дрюк?..
Гармидер на площі ще побільшився. Рабина відвели на бік, натовп розступився, щоб дати місце робітникам, котрі мали зрушити з місця величезну підвалину і впустити її на приналежне місце у викопаний глибокий рів. Дами цікаво тислися наперед і сопіли серед натовпу; вони були дуже цікаві побачити, як то буде сунутися та величезна каменюка. Тільки щиголь цвірінькав весело у клітці та сонце широким, неприглядним лицем всміхалося з гори з-посеред темно-синього, безхмарного неба.
Всі прикази будівничого сповнено швидко. Півперек невеличкої доріжки, куди треба було просунути камінь, покладено чотири вали, так само за грубі, як ті, на котрих він тепер спочивав. Такі ж самі два вали положено півперек ями, в котру треба було спустити камінь. Робітники оточили його з дрюками в руках, мов ладилися буками всилувати його до руху і зламати його камінну упертість. Деякі жартували і сміялися, називаючи підвалину сірою коровою, котру так багато люда оце заганяє до стайні.
— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камінь рукою. Але ось роздалася команда будівничого, і все стихло. На цілій многолюдній площі чути було тільки сапання людей та цвірк щигля в клітці.
— Ану, рушайте! Раз, два, три — крикнув будівничий. Десять дрюків, мов десять величезних пальців, підхопило камінь з обох боків, і він звільна покотився по валах, важко хрустячи ними о підсипаний шутер.
— Гурра! Гей! А скобочи но його, нехай рушається! — закричали весело робітники.
