— Далі! — кричав серед тих голосів будівничий.
Робітники знов натужилися. Знов захрустів шутер, заскрипіли вали під тягаром, і камінь, мов величезна черепаха, повз ізвільна наперед. На лицях присутніх гостей виднілася радість, дами всміхалися, але Леон шептав до котрогось свого „сусіда“:
— І що то! Говоріть, що хочете, все таки чоловік пан природи! Нема такої сили, котрої він не переміг би. Ось скеля, тягар, а й та рушається за його наказом.
— А особливо прошу зауважити, — додав „сусід“, — що за сила в товаристві людей! Злученими силами чуда доконуються! Хіба ж сам один чоловік потрапив би щось подібного?..
— Так, так, злученими силами, це велике слово! — відповів Леон.
— Гурра враз! Ану! — кричали радісно робітники. Камінь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних ліґарях, котрі по обох берегах ями своїми кінцями глибоко вгризлися в землю під його вагою. Але тепер діло було найтрудніше — спустити камінь відповідно в долину.
— Ану, хлопці, живо, до дрюків! — командував будівничий. Робітники розскочилися в одну мить на оба боки рова і підсадили п'ять пар підойм під камінь.
— Попід ребра його! Так, щоби йому аж серце підскакувало, — жартували робітники.
— А тепер підносіть догори! А як скоро ліґарі відвержені на бік, то як скажу: „Ну“ всі разом вихапуйте дрюки і враз від ями! Розумієте?
— Розуміємо!
