— Але всі враз! Бо хто запізниться, то буде біда!
— Ну, ну! — крикнули робітники і разом налягли на підойми, щоби підважити камінь догори. І справді, він звільна, мов неохітно, відділився від ліґарів, на котрих лежав, і піднісся на кілька цалів вгору. Всіх серця мимоволі дрижали. Робітники, посинівши від натуги, держали камінь на підоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть з-під нього ліґарі і заки будівничий не дасть знаку, — вихапувати дрюки з-під каменя.
— Ну! — гаркнув нараз будівничий серед загальної тиші, і дев'ять робітників разом з дрюками пирсло в противні боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене місце, почули згромаджені і глухий, проймаючий зойк.
— Що це такого? Що це такого? — загомоніло кругом. Всі почали знов тиснутися, гомоніти та допитуватися, що це такого сталося.
Сталася проста річ. Дев'ять робітників вихопило одночасно свої підойми з-під каменя, а десятий мулярський помічник, Бенедьо Синиця, не встиг цього на час зробити. Одна хвилинка запізно, але та хвилинка могла його згубити. Камінь усім своїм тягаром шарпнув його підойму і вирвав з рук. Підойма заїхала Бенедя півперек — щастя, що не по голові, а тільки в бік. Бенедьо лиш раз зойкнув і впав, мов неживий, на землю.
Густим клубом пирснув догори пісок, де впала розмахнена підойма. Робітники в смертельній тривозі кинулися до Бенедя.
— Що то таке? Що таке? — гомоніли гості. — Що сталося?
