щиглові крила і ноги, а опісля зійшов східцями в долину до фундаменту. Всі довкола мовчали, мов під якимось тиском. Робітники наднесли велику плиту і довкола чотирогранного прорубу в фундаменті наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвір. Тоді Леон, прошептавши ще якісь слова, зняв перше з пальця золотий перстінь і кинув його до скарбу в камінній дучці[1], а опісля положив на верх щигля. Пташина лежала спокійно на холоднім, смертельнім ложі з золота і срібла, тільки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вітчини, та зараз велика плита прикрила зверха той живий гріб, затверджуючи будуче щастя дому Гаммершляґів…
В тій хвилі Леон поглянув убік і побачив на фундаменті сліди іншої жертви — кров людську, кров мулярського помічника Бенедя. Та кров, застила вже на камені, вразила його до глибини душі. Йому повиділося, що відай чи не „духи місця“ жартують собі з його слів і беруть зовсім не таку марну жертву, як його жертва. Йому повиділося, що та друга, страшна, людська жертва ледве чи вийде йому на користь. Краплі крови, закріплої на камені, в темнім прокопі виглядали, мов чорні голови залізних гвіздків, що вертять, діравлять і розточують підвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тісно в прокопі і він вихопився чим скоріше на верх.
Гості тиснулися до нього з побажаннями. Герман стиснув йому руку і промовив голосно:
— Нехай той невеликий скарб, засіяний приязними руками в підвалину вашого дому,
- ↑ Дучка — дірка.
