проклятою практикою… А ти ні, та й ні! Тепер маєш, маєш те, чого хотів!
— Ну, що сталося, Рифко? Я ні про що не знаю!
— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! — І вона кинула йому лист паперу. Герман дрожачими руками взяв пом'ятий, слізьми промочений лист, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.
Лист був зі Львова, від купця, у котрого практикував Ґотліб. Герман, муркотячи, читав: „Високоповажаний Пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти про те, що тут у нас сталося. Ваш син Ґотліб уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були даремні. Доперва нині рано вдалося поліції найти його одіж, звиту докупи, в корчах на Пелчинській горі. Його ж самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатися тіла. Приїзджайте якнайшвидше, може вдасться нам викрити, що з ним сталося. Зрештою, коли б дещо викрилося, заки ще ви дістанете цього листа, донесу телеграфічно“.
Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, значить, ніщо! Він довгу хвилю стояв, мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.
— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Ґотліб!.. І чому тебе замість нього не залляла твоя проклята кип'ячка де в якій бориславській безодні!..
