прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайньої потреби не смів показатися їй на очі. Той стан дійшов до крайности, коли Герман два роки тому нараз відвіз Ґотліба до Львова і дав до купця. Рифка зразу дуріла, рвала на собі волосся, бігала по покоях і кричала за сином, — пізніше успокоїлася трохи і довгі місяці сиділа день-у-день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неї і в ній самій стали ще страшніші, — навіть чоловік боявся приступати до неї і старався цілими днями не бувати дома. І серед усеї тої тьми в серці Рифки горів лиш один огонь, — безумна, сказати б — звіряча любов до Ґотліба. Тепер зависна доля наважилася видерти їй і цю послідню опору, затерти в її серці і цей послідній знак чоловіцтва. Удар трапив Рифку страшенно, і що вона в тій хвилі не зійшла з розуму, це було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.
По виїзді Германа вона так і застила на своїй софі. Ніякі думки не ворушилися в її голові, тільки сльози плили. Весь світ щез для неї, світло померкло, люди вимерли, — вона чула тільки ским'ячий[1], ненастанний біль у серці.
Нараз вона зірвалася і задрожала цілим тілом. Що це такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неї? Вона заперла в собі дух і прислухувалася. Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться з кимсь, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук, немов поваленого до землі чоловіка, тріск
- ↑ Ским'ячий — ниючий.
