дверми, тупіт кроків по покоях, ближче, чимраз ближче…
— Ах, це він, це мій син, це мій Ґотліб! — скрикнула Рифка і кинулася ід дверям, на зустріч. В тій хвилі відчинилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.
Рифка мимоволі скрикнула і пручнулася взад. Вуглярчук глядів на неї гнівними, великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.
— А що, пізнаєш мене? — проговорив він різко, і в тій хвилі Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати і цілувати його лице, очі, руки, плачучи і сміючися.
— Так, це таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, ти живий, живий!..
Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обійм, поки він сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служниці, він замкнув двері, і обертаючися до матері, сказав:
— Накажи тій проклятій малпі, нехай собі йде до чорта, бо їй розіб'ю її пустий череп, як мені зараз відси не вступиться.
Рифка, послушна синові, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а опісля почала знов обнімати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиця.
— Мій синочку, — почала вона, — що це з тобою? Що ти зробив?
І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ця вбога одіж була смертельною раною на його тілі.
