й сюди питати місця, чи обминати цю будку, а йти далі. Хатина була, як усі інші, під ґонтами, тільки що старі ґонти понагнивали і поросли зеленим мохом. До вулиці виходило двоє віконцят, котрі ледве трохи глипіли над землею; а ще з високо насипаної вулиці просто проти них спливало з вулиці болото, замулюючи стіну чимраз більше і вже ось-ось досягаючи зтрухнілих варцабів[1]. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравника, як це водиться деінде. Аж по хвилі рішився Бенедьо не минати і цеї хати.
Дверці скрипнули, і Бенедьо війшов до малесеньких, темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувався, заставши тут старого ріпника й молодицю. Молодиця, коло тридцяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на лікоть, і плакала. Старий ріпник сидів посеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах і, очевидно, потішав її. Коли Бенедьо війшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю? Ось молодиця; це її хата; як вона скаже, так буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я тут вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду коли сидіти, — і вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви тут сидите.
- ↑ Варцаб — підоконник.
