Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я тут що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильніше довбати свою череп'яну люльку, хоч у ній і нічого вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком на плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина тісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як ту нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцім то він хоче відмовити Бенедьові.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кожний зарібний чоловік. Тільки, видите, тут така причина зі мною, що я трохи слабий в ногах через нещасливий випадок, у нас, у мулярів, усяко буває, а маю роботу ось тут недалічко над рікою на тім зарінку[1]. Там буде ставитися новий… нова нафтарня. То, видите, хотів би я найти де поблизько помешкання, якебудь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі, бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а тут не хотять ніде приймити на довший час; а для мене то все ліпше було би жити у свого робучого чоловіка. Тільки, як для вас…
В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.
- ↑ Зарінок — берег ріки, покритий дрібними камінчиками.
