— Але, чоловіче, бійся Бога, — кричав з комічним гнівом старий, — не пендич нічого, тільки сідай! Стоїщ тут коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай тут, і нехай з тобою все добро сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, а то я тепер і сам про себе готов подумати, що я гірший від інших!..
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав:
— Ну, а що, то приймаєте мене до себе?
— Та же чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тільки, розуміється, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенедьо.
— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоч то мені з тими синами, правду кажучи, не ведеться!.. (Молодиця знов обтерла очі).
— А по чому ж ви візьмете від мене?
— А є в тебе який рід?
— Мама є.
— Стара?
— Стара.
— Ну, то даш[1] по „шусці[2]“ на місяць.
Бенедьо знову видивився на старого.
— Ви, певно, хотіли сказати „на тиждень“?
— Я вже ліпше знаю, що я хотів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить про те балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.
— То може б на згоду принести горілки? — заговорив Бенедьо.
