Старий глянув на нього з підліб'я.
— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди, ані з ним до хати не показуйся, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.
— Вибачайте, — перепрошував Бенедьо, — я сам не п'ю, хоч би її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кожний мусить пити, хто при кип'ячці робить, то я й про теє…
— Правду казав, хто це казав, а тільки, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсіди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тільки роздягнися та спочинь з дороги, коли ти слабий!
В тій хвилі молодиця встала.
— Ну, дай вам, Боже, щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бігти до роботи. Та й дитина мала… — проворкотів він немов сам до себе і знов сів напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Ніби донька, але не рідна.
— Пасербиця?
— Ні, небоже. Вона тутешня, а я не тутешній. Але то довга історія, буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Та молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, що погиб в бориславській ямі, а той ріпник, то був старий Матій.
Бенедьо зняв з себе петек[1], постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним
- ↑ Петек — короткий кафтан, шитий рівно, зі стоячим ковніром.
