— А це що, возний на здекуції[1] у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матія один з велетів, той, що сидів під вікном.
— Ні, Богу дякувати, — відповів Матій, — це, бачу, чесний чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики, ось тут на зарінку будуть нову нафтарню ставити.
— Так? — відповів велет, протягаючи голос, — ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.
— Леона Гаммершляґа, знаєте, того, що щось два роки тому прибув сюди з Відня.
— Ага, того! О, той у нас закарбований[2] віддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велета, дрібцюючи довкола нього.
— Правда, правда, закарбований міцно, — він засміявся, — але ніщо не пошкодить, як буде мати й більше карбів!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але якже, побратиме Матію, можемо ми нині тут балакати своє; чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця?
Велет грізно глянув на Матія і, очевидячки, ця бесіда мала бути доганою. Матій почув це і змішався трохи, а далі сказав, устаючи зі стільця і виймаючи люльку з рота:
— Але Господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, про те не бійтеся. І моя хата завсіди для вас отвором. А про
