— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі, за що! Алеж постій, чоловіче Божий, гніваєшся, а не знаєш, за що!
— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив це тільки на те, щоби тебе витрібувати.
— Витрібувати? В чім?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
— А на що ж йому те знати?
— То вже побачиш пізніше. А тепер роздягнися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день нас усіх не стало би, якби ми хотіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встерегтися. Коли бо то в нас звичайно навиворіть робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв серед хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутніх. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску, і в його світлі лиця зібраних ріпників видавалися жовтими та понурими, мов лиця трупів. І другий раз старий Матій відобрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидів, понурий і грізний, під вікном.
— Ну, перепросіться раз на завсіди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будемо мати з того чоловіка нового товариша.
Бенедьо і велет подали собі руки.
