мене і ганьблять, не знати, за що й за яке? Як ви мене на таке тут брали, то ліпше було й не приймати, був би я досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеться йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди бориславські робітники!.. Бувайте здорові!..
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій вузлик, звернувся до дверей. Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скеля, під дверми, заперши собою вихід і, хоч Бенедьо різко сказав до нього: „пустіть!“ — він ані рушився, немов і не чув нічого, тільки поволі пикав люльку.
— Алеж, Господи Боже, — скрикнув нараз зі смішною запопадливістю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втічеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо. — Може скажете мені ще довше слухати від оцього чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він те чув, що я когось кривджу та збиткую?..
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напівлагідно, а напівстрого велет.
— Розуміється.
— Ну, то перепрошую вас.
— Не перепрошуйте, волите бути чемніші та не ображати, ніж опісля перепрошувати. Я простий чоловік, бідний робітник, але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може ви на те дуфаєте, що ви міцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мене геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.
