Бенедьо спалахнув увесь немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із цеї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.
— Плетете дурниці, — сказав з підтиком. — Може то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а в нас те не водиться. А панська ласка впала на мене непрошена, відай за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як ми спускали в яму угольний камінь.
— Ага, — буркнув протягло велет, і його голос почав трохи м'якнути.
— Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, — а пам'ятай, щоби ти не забув і ось то закарбувати на того Леона, що він каже!
— Розуміється, що не забуду. Хоч це нібито сталося в Дрогобичі, а ми маємо тільки до Борислава, але то ніщо не шкодить. Панові й без того легше не буде.
— Ну, а що ж ви, — говорив далі велет до Бенедя, — як тут будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них, що мога, і виганяти з роботи за леда слово?.. Розуміється, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
— Коли ви приймали мене в свою хату на мешкання, — сказав він тремтячим голосом, — то ви казали мені, щоби я був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як тут бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з цього, ні з того причіпляються до
