гримай, стукай… кричи, пропало. Ще й випали слуги та й мене в плечі: „що ти тут, піяку, бреверію[1] робиш!..“ Пішов я. Здибаю опісля касієра на вулиці і до нього: чому ви мені не виплатили? А той визвірився на мене, а далі як не крикне: „Ти, піяку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе тут не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!“ Ну, а нині каса заперта. Я зголоднів, іду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки гроші дістану, а ті два ведмеді, та до мене: „Плати та й плати за те, що ти набрав!“ Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, та де! Як мене приперли до кута, то, адіть, трохи душу з тіла не вигнали!“…
— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами це оповідання. — Бутають[2] чимраз дужче наші гнобителі, знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!..
— Так то, так, — говорив далі Стасюра, — розпуталися наші кривдники, та й бутають, збиткуються над робочим народом, бо що то, добре їм діється! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народньої, тим більше у них багатства та достатку. От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й тут хіба ліпше? День по-за-день видаю по закаулках слабих, голодних, незарібних людей; лежать і стогнуть і ждуть хіба тільки смерти, бо людського змилування вже давно перестали
- ↑ Бреверія — сварка.
- ↑ Бутати — гордитися, перебаранчати.
