ждати. Та й тепер, адіть[1], плату нам вменшили і з кожним тижнем уривають все більше, — годі вижити з неї! Хліб чимраз дорожчий, а ще як цього року не зародить, то прийдеться нам усім тут гинути. Оце кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас гложе до кости, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!..
Старий виговорив це живішим, ніж звичайно, голосом, і з тремтячими від зворушення губами, а висказавши, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.
— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всі присутні, — це наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод!
— А на кого її закарбувати? — спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпеливо, ту найбільшу, загальну кривду, а тільки карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на ту велику?..
Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх інших побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, та вкінці на його лиці заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.
— Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоч і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить помститися, і то ще тут, на цім світі, бо що за суд буде на тім світі, цього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що, карбуючи всі ті дрібні, часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожна й
- ↑ Адіть — дивіться.
