найменша кривда, яку терпить робучий чоловік, це частка тої загальної, народньої кривди, що всіх нас давить і гложе до кости. І коли прийде день нашого суду і нашої кари, то чи ти думаєш, що не помститься тоді й загальна наша кривда?
Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душі своїй не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.
— Гай, гай, побратиме Андрусю, — сказав він, — помститься, говориш? Вже те одне, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись може й помститися, коли нам тепер від того не легше терпіти. А хоч і помститься, то чи думаєш, що опісля легше буде?..
— Що ж бо ти, старий, — крикнув на нього з грізно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хіба ж я того не знаю, хіба всі ми того не знаємо? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку та й по всьому. Тяжко це, чи не тяжко, що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай мстися за неї, це хоч трохи влегшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива. Чи не так?
— Так, — відповіли побратими, але якимсь понурим голосом, немов ця правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.
— А коли так, — говорив далі Андрусь, — то ніщо й гаятися. Розповідайте далі, хто знає про яку кривду.
Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій. В його сусідстві вмер робітник в темній комірчині; як довго там лежав, відколи
