шипіло, вертіло щось в його голові, — погиб чоловік, та й слід по нім застив, а той…“
В тій хвилі Андрусь Басараб, що досі мовчки слухав усієї тої розмови, звернувся сам до Мортка.
— Що це за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матієм.
— А на що вам те знати? — відповів уразливо Мортко.
— Вже ти не питай, на що мені те знати, — відказав Андрусь. — Але тобі, що тобі шкодить сказати?
— Т-та, шкодити не шкодить, але… — Мортко поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім нового ворога.
— Говори ж, коли не шкодить, — сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.
— Та що тут і говорити, пуста справа, püste Geschäft, та й годі! Тямите, от уже два роки тому, з ями видобули кості чоловіка. По перстені пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тої Півторачки, що та хата її. Він перед роком десь був пропав. Ну, а Матієві відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз візьмуть та й повісять… Коли бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А тут, як можна доказати? Ну, але, Богу дякувати, вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, я ще раз кажу, що̀ вам було в то вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли ви програли, забудьте про все і будьмо собі знов добрі, як перед тим! Ну, подай руку, старий!
Мортко простягнув Матієві руку.
