і всі відживаючі на вид Мортка болючі споминки. Він привітав його холодно-чемним видом.
— Сідайте, Мортку!
Мортко кивнув головою і сів.
— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?
— А що ж би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у вас нині возний з суду?
Матій здригнув при слові „суд“ немов уколений.
— Ні, — ледве видушив він, чуючи щось недоброго, — не був.
— Ну, то певно завтра буде. У мене був нині.
— Ну, і що ж там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.
— Наша справа скінчена.
— Скінчена!
— Так! І так скінчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?
— Не обходить! — скрикнув болісно Матій. — Мортко, цього мені не говори, бо хоч ти і в моїй хаті, але знаєш, чоловік не святий!
— Ну, ну, — відказав Мортко, — не маєте, за що гніватися. Я не те хотів сказати. Я хотів лишень сказати, що ви задармо на мене вергли підозріння і що я в тій справі, Бог свідок, ніщо не винен! Сам прокуратор у Самборі те признав і сказав, що проти мене нема ніякого доказу, то він не може мене скаржити за ту річ, що ви на мене звалили. Впився небіжчик Півторак, упав в яму, що ж я тому винен?..
При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. „Пропало, пропало! — шептало,
