своїх товаришів по ґешефті всміхнувся силуваним сміхом, не знаючи на разі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жінки та весь бідний люд обступили Леона, одні — просячи його о роботу при будові, при млині, другі — знов дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти, котрій чень тепер легше буде о хліб святий. Леон ще дужче змішався. Він побачив, що тут уже ніяк утекти людської уваги.
— Алеж, люди добрі, — сказав він, одумавшися, — хто це сказав вам, що тут будується паровий млин?
— А от пан будівничий, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!
— Е, то пан будівничий зажартував собі з вас! — сказав Леон. — Це не паровий млин, це будується проста нафтарня! Де мені до парового млина!
— А-а-а! — вирвалося з уст усіх присутніх, мов знак здивування та розчарування. І біднота негайно почала розходитися, а власники якось мов свобідніше почали балакати з Леоном, випитуючи його, по що будує нову нафтарню? Чи, може, буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавіші запитували його навіть, чи не зробив з ким якого контракту?
— Ми чули, — говорили деякі власники, — що там, у Відні, зав'язується велика „Erdwachs Exploitations-Compagnie“ (Спілка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?
— У Відні? Спілка визиск..? — дивувався Леон. — Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!
