Ні, іменно успішне довершення цього діла, то буде одна з найголовніших підвалин мого дому!
От такі споминки і такі мислі, на тисячні лади переливані, забавляли Леона під час скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ.
Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи до Борислава, казав візникові зупинитися на гостинці. Виліз з брички і півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися фабрика. Але ще заки підійшов ід тому місцю, почув там якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола площі, товплячися та цікаво роззираючися. Були це в більшості власники бориславських ям, хоч досить також було безробітних ріпників, жінок, дітей і всякої іншої збиранини. „Що за прислів'я?“ — подумав собі Леон. — „Що могло тут статися, що така товпа народу тут згромадилася?“
Діло вияснилося зовсім просто. Ледве товпа цікавих його побачила, коли зараз власники рушили супроти нього і засипали його питаннями: „Що? Як? Чи справді він паровий млин будує? Відки так нагло прийшла йому подібна думка? Пощо наражується на неминучі втрати, бо ж паровий млин в Бориславі певно не буде приносити йому ніякого доходу?“
Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що, голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людських очей від свого підприємства, але, противно, загострює тільки людську цікавість. Тож він на всі запитання
