серце билося живо, на лице виступив ще живіший рум'янець, коли з-під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим приїздом, вона одержала його через посланця — малого комінярчука, що приходив буцім то питатися, чи не треба вимітати комини, і неспостережно всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досі не мала часу прочитати його, але одне те, що лист був від Ґотліба, — комінярчук був його звичайним посланцем, — радувало її, а нетерплячка довідатися, що пише Ґотліб, так і підкидала нею, коли сиділа й розмовляла з Германом.
— Фу, добре, що я розв'язалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лиці, така натура погана. Зараз старий біс догадався. Але чекай, чорта з'їси, поки від мене правди дізнаєшся!.. — Вона сіла опісля на софу, відкрила листа і почала читати, звільна силабізуючи[1] грубі, недбало намазані букви.
Від виїзду Германа до Львова справді нове життя зачалося для Рифки. Несподіваний поворіт сина та й ще в такім незвичайнім способі поділав на неї, як набій електричної батерії. Мов безумна з радости, вона по відході Ґотліба бігала по покоях, без думки і без цілі переставляла крісла та столи, цілувала Ґотлібів портрет, мальований в його шкільних часах, і ледве-ледве втихомирилася. Але хоч і вспокоїлася на вид, то все таки в її нутрі кипіло та клекотіло, кров плила живіше, її розбуджена фантазія блудила та носилася летом ластівки, стараючися розгадати, де то
- ↑ Силабізуючи — по складах вимовляючи.
