тепер її син, що робить, коли і як побачиться з ним. Очікування день поза день держала її в напруженню. Вона турбувалася, відки добути для Ґотліба грошей, радувалася, коли він часом у своїм вуглярськім уборі прибігав до неї, розпитувала його, як він жиє і що діє, — але Ґотліб такі питання збував усе двома-трьома словами, загрожуючи за те матір, щоб мовчала про нього перед батьком і перед усіми, та щоб старалась для нього про гроші. І в тім ненастаннім напруженню та роздразненню найшла Рифка те, чого не ставало їй досі, — найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до праці думок — і ожила, похорошіла.
Частенько Ґотліб, замість щоб прийти самому, присилав листи. Ті листи, хоч короткі і нескладні, були новим предметом заняття і роздумування для Рифки. Вони тим були цінніші для неї, бо слово написане осталося на папері, було раз-у-раз мов живе перед нею, вона могла читати і перечитувати Ґотлібові листи тисячу разів і все находила в них, чим любуватися. Ті листи вона відбирала і читала з такою дрожжю, з таким зворушенням, як молоді дівчата відбирають і читають любовні листи. Потреба любови і сильних зворушень, невдоволена в молодих літах, а розвита аж до нервової гарячки пізнішим життям в достатку, а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий вкінці здужав розірвати греблю.
— Що то він тепер пише, голубчик мій? — шептала Рифка, відкривши листа і напуваючися ще перед читанням розкішною ожиданкою. І опісля зачала півголосом читати, зупиняючися та з трудністю розбираючи слова:
