грубу, але зате сильну і сліпу, а така любов найбільше мусила подобатися Рифці, мало образованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своїм життю ніякої любови не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Ґотліба, міцно-міцно притиснути його до серця, слідити за кожним його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильніше полюбила Ґотліба, іменно за те, що він любить. Правда, коли б тут коло неї була і жила та дівчина, котру він любив, коли б та дівчина і зі свого боку любила його, Рифка непремінно зненавиділа б її, отруїла б її життя — за її любов!..
Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалася, щоби не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару днів. Лишившися сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, — її кров гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий, літній день. Просторий сад за домом так і манив до себе розкішним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники якраз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гілках, одною рукою придержуючися за щаблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гілку за
