„Люди добрі, ви видите, що тут діється! Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зі мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки, — сокири, ціпи, коси, беріть і виженіть те паршивство з села. Вони вас розточать живих, так, як мене розточили!“ Люди видивилися на нього, стоять, гомонять… А тут один зайда — он той, що он визирав з вікна, — пірвав камінь та й луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: „Люди добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!“…
„Я не дослухав того оповідання, а почав протискатися до середини здвигу. Серед вулиці лежав чоловік, може до сорока літ, в подертій сорочці, окривавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув на те, а люди обступили довкола, стоять стіною та гомонять, але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступили зайди, аж зачорнілося довкола, вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.
„Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж тут виджу, з вікна виставився той самий, що забив Максима, вже геть-геть, видко, осмілився і кричить, поганець:
— Так йому треба, піякові одному! Так йому треба! А ви чого тут поставали, свині? Марш додому один з другим!
„В мені кров закипіла.
— Люди, — заревів я несвоїм голосом, — чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сміються? А ви стоїте, та й ніщо? А грім же би вас Божий побив! Бий злодіїв!
