— Бий! — заревіло в тій хвилі з усіх боків, аж земля здилькотіла. — Бий злодіїв, п'явок!
„То так, якби іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став, як не той. Я ще й не озирнувся, а тут вже ціла хмара каміння посипалася на зайдів. Лиш тільки ще я видів, що той, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, ґвалт піднявся такий, як на судний день. Люди ревіли без пам'яти, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на зайдів. Зчинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западається під землю. Частина зайдів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видко було, що у них в руках сокири, мотики, вила, — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зі страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, делиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, ґвалт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху… Люди по кусневі розірвали стіни, зруб і повала грохнули, порохи вкрили все те страшне позорище…
„Але в мене за той час що іншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на зайдів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки, і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледве вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою до дому, бо боявся, щоби де розлютовані зайди не
