зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання — виступити вже раз з якимсь видним ділом, тоді вже в думці його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре моглоби злучити докупи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кожного кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж це може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чимраз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким з'єдиненням своїх власних сил до спільної помочі й оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай деякої пільги для себе. І він постановив собі, будь-що-будь, виступити зі своєю гадкою на найближчім зібранню побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненависти і помсти, котра на тепер, при їх малосильності, могла тільки кожному пошкодити, а не могла нікому помогти, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнішу та, як здавалося Бенедьові, разом з тим і кориснішу роботу.
Схід побратимів був назначений на неділю вечір. В полудень тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але, коли Бенедьо питався його, що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, він тільки поцмокував і відповідав:
