— І я так кажу, і я так кажу!
— Алеж бійтеся Бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить у місті, і нас усіх пов'яжуть і засадять до Самбора, як розбійників! — сказав Андрусь.
Морозом перейняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно й цікаво позирнули на Бенедя, мов очікуючи, що він на те скаже.
— Може то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що це значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не можна показуватися між людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму помсту, бо помстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!
— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зворушення не стало духу в грудях і він замовк на хвилю. Він чув, що його кров зачала розігріватися, що думки, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов якимсь чудом плили і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напівгнівні, напівзгірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.
— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здається, що тільки ми самі можемо собі помогти, а більше ніхто нас не порятує. Аджеж нашим панам не йде про те, щоби робітникові ліпше жилося. Вони ще якби могли, то погіршили би його життя, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони
