— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеться прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо, крім прожитку, будуть ще інші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники. — Господи милосерний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас тут голодом перемре, а з сіл десять тисяч нових прибуде!
— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на те вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не можна, бо й так власники вривають нам на кожнім поступі, а як дізнаються про наші складки, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоч три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!
Замовкли робітники і сум заліг невеличку гомонячу громаду. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила цього люду лежить в його хвилевім розбудженню і що не покористуватися тим розбудженням значить випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоби зараз зачати змову. Приходилося все таки чекати.
— А тут іще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдеться вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робітники.
