Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/379

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ну, пощо? Тут моя робота, як видите, скінчилася.

— Шукайте іншої!

— Абож тут без мене не обійдеться? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…

— Ну, то й не покидайте!

— Це певно, що треба б не покидати, коби тільки була спосібність.

Робітники почували це добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз та думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кожній ново-зложеній, для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував з другого боку аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був-би певно дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаємне співдіяння всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того кола взаємних співдіянь — значило б зашкодити кожній частці зосібна і всім взагалі. Але знову таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.

З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля; оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.