А Леон Гаммершляґ, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на вулицю пройтись та розмовитися з деякими знайомими власниками, котрі звичайно в ту пору прохожувалися вулицею. Швидко його оточувала ціла громада, стискаючи його руки і бажаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше займали капіталістів. Відома річ, поперед усього почали деякі розпитувати Леона, як стоять такі та такі курси, чи не потребує ще більше воску, як багато думає вироблювати тижнево парафіни в своїй фабриці, а коли у всім тім їх цікавість була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.
— Ох-ох-ох, Gott ûber die Welt[1] — сказав, важко зідхаючи, низький і грубезний Іцик Бавх, один з дрібних власників кількох ям, — що тут у нас діється, що тут у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляґ? Ох-ох-ох, бунтація та й годі! Чи я те віддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам, фу-у!, не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати, ох-ох-ох, що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по-мойому стало!
— Та що таке? Що за бунтація? — спитав недовірливо Леон.
— Ох-ох-ох, Gott ùber die Welt! — сопів далі Іцик Бавх, — прийдеться швидко всім чесним ґешефтсманам утікати з Борислава, auf mane Munes[2]! Бунтуються робітники, чимраз гостріше ставляться до нас, а в неділю, ох-ох-ох, ми
