вже гадали, що то буде наш послідній день, — фу-у! — що зараз кинуться різати! На толоці стільки їх зійшлося, що тих круків на скітнику[1]. Ми всі з переляку трохи не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, аджеж знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не можна. Я питав своїх Банюсів; говорять: ми так собі, гагілки грали! Брешуть, бестії! Ми виділи добре з даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: Віват!.. Ох-ох-ох, страшні речі, страшні речі!
— Алеж я у тім всім не виджу нічого страшного, — сказав, гордо усміхаючись, Леон. — Може і направду гагілки грали.
— Ох, ні, ох, ні, — говорив далі Іцик Бавх. Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки. Gott über die Welt, буде лихо!
— Я все ще не виджу… — зачав було знов Леон але інші перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бавха і додаючи ще від себе багато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час ні котрий з них не зрадив і не висловив, яка була ціль їх сходин і що враджено на їх раді. Зрештою може бути, що й далеко не більша частина робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було враджено: ті, котрі розуміли, не висловлювали цього, а ті, що не розуміли, то й не могли їм багато цікавого сказати.
- ↑ Скітник — здохла тварина.
