То тільки дізналися власники, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця.
— Бенедьо! Той, що в мене нафтарню мурував? — скрикнув зачудований Леон.
— Той сам.
— Складки? Помагати собі? Гм, я й не гадав, щоби в Бенедя було настільки розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, і відки він до всього того прийшов?
— Е, чорт його там побери, відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцик Бавх. — Але як він сміє нам тут людей бунтувати? Послати до Дрогобича по жандармів, нехай в ланцюги, та шупасом[1] відси!
— Але прошу вас, панове, — сказав, зупиняючись, Леон, — не розумію, чого це ви так тривожитеся? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочують. Там кожний такий капіталіст як говорить до робітників, то раз-у-раз у нього на язиці Selbsthilfe та й Selbsthilfe[2]. „Помагайте собі самі, всяка стороння поміч для вас на нінащо не здасться!“ І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значиться, що вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється: Selbsthilfe! Нехай собі роблять складки, нехай
