собі помагають самі, аби тільки ми їм не потребували помагати! А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що трохи зачнуть носитися бутно[1], а ми цап, плату знижимо, і свищи тоді тонко, так як ми хочемо!
Леон виговорив усю ту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній часті успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий, червононосий Іцик Бавх недовірливо хитав головою, і коли Леон скінчив, він, важко відсапуючи, сказав:
— Ох-ох-ох! Коби то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляґ! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря бойка, рівняти до німецького! Де нашому робітникові до якої розумної Selbsthilfe? Ох, ох, ох, Gott úber die Welt! А якби він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати нас? Га?
Всі слухачі, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на ті зловіщі слова, мороз пішов у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з-поміж котрих, о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на власників, а особливо на Бавха, свого принципала[2]. Бавхові від його погляду чогось недобре зробилося і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім заулку, — дичина та й годі! От той високий серед них, він у мене
