любов почала її тривожити. Ій нараз впало на думку, що ану ж но Ґотлібова дівчина — християнка, то що тоді? Вона прецінь не схоче йти за Готліба, — і готов собі Ґотліб Бог знає що зробити, скоро не зможе її дістати. І в її роздразненім умі засіла та догадка, мов влізлива оса, і знов почала вона мучитися і тривожитися, і ночі не спати і проклинати весь світ, мужа й себе. Їй, не знати чому, бажалося, щоби Ґотліб узяв собі якунебудь бідненьку, робучу дівчину з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман. Ій здавалося, що вона зненавиділа б його враз із його жінкою, коли б та жінка була з багатого дому. А між тим з Ґотлібових листів випливало очевидячки, що дівчина, котру він уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, і вже звільна починала в Рифчиній душі зароджуватися проти неї якась сліпа і глуха ненависть.
Але найгіршої гризоти наробили Рифці гроші. По кількох днях, знов в Германовій неприсутності, прийшов комінярчук з карточкою. В карточці було коротко і вузловато написано ось що: „Грошей мені треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю, чия. Передайте зараз хоч сто ринських“.
Рифка аж затряслася, прочитавши ті слова. Знає чия, а не пише, не скаже їй! І має ж він серце лишати її в непевності? А ще сто ринських просить, — відки вона візьме сто ринських? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук ніяких грошей, не лишав, як це давніше часом лучалося, ані цента в своїй шухляді, а все замикав
