до великої залізної каси на три ключі, а ключі забирав з собою. Рифка й не покмітила цього аж до цеї хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла в себе й цента, розлютилася страшенно, кидалася з одного боку до другого, з одної шухляди до другої, — але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла захланника-мужа, але прокляття не помагали нічого, і з кривавим серцем мусила відправити комінярчука, кажучи йому, що грошей тепер немає і що нехай прийде аж завтра. Комінярчук похитав головою і пішов. По його відході Рифка, мов безумна, бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.
— Жінко, а тобі що такого? — скрикнув він, ставши на порозі. — Ти вдуріла?
— Вдуріла! — скрикнула Рифка.
— Чого тобі треба? Чого кидаєшся?
— Грошей треба.
— Грошей? На що тобі грошей?
— Треба та й годі.
— А багато?
— Багато. Двіста ринських!
Герман усміхнувся.
— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи що? — сказав він.
— Не питайся, а давай гроші!
— Бе-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздачі.
— Нема грошей! — скрикнула Рифка і визвірилася на нього. — Кому ти це говориш? Зараз давай, бо біда буде! — І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.
