Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/397

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Вдуріла жінка! — проворкотів він півголосом, — давай їй гроші, а не знати, на що. Ти гадаєш, — сказав він до неї спокійним, переконуючими голосом, — що в мене гроші лежать? У мене гроші в діло йдуть.

— Але мені треба, зараз, конче! — сказала Рифка.

— На що? Як тобі треба що купити, то скажи, візьму на кредит, бо готових грошей не маю.

— Не треба мені твого кредиту, а тільки готових грошей! Чуєш!

— Говори до гори, — відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта[1] і почав писати.

— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємничо всміхаючись. — Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. Її лице мінилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то знов блідло, мов полотно. Очі палали гарячковим жаром. Вона сіла.

— Скажи ти мені, Бога ради, чого ти хочеш від мене? — спитав її Герман як мога спокійним голосом.

— Грошей, — відповіла Рифка з упертістю божевільної.

 
  1. Пульт — стіл до писання.