— На що?
— Для сина, — сказала вона з притиском.
— Для якого сина?
— Для Ґотліба.
— Для Ґотліба? Алеж Ґотліба вже й на світі нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.
— Волить тебе не бути на світі!
— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він є? Де він, скажи мені? Чому не йде додому?
— Не скажу.
— Чому ж не скажеш? Адже я все таки отець, не з'їм його.
— Він боїться тебе і не хоче бути з тобою.
— А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман. Рифка на те ані слова.
— Знаєш же що, — сказав рішуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!
— Алеж він готов собі що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.
— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене переломить своїми грозьбами. Ні! Раз я подався, тепер годі.
— Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха.
— Хе, хе, хе, — сказав насмішливо Герман — в світ без грошей не втече, а зрештою… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те, що мов оце ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю це, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю.
