— Прокляте завтра! — проворкотів гнівно Ґотліб, — мені нині треба!
— Що ж діяти? Казали: нема.
З тим комінярчук вийшов. Ґотліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова.
— Я тут завтра маю з нею бачитися, і мушу бачитися, а тут ось що! Нема! Як сміє не бути? Хіба вже і мати супроти мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі… — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його пристрасть, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної сили, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша ліпша хвиля, без розваги і розсудку.
— А може, — думав він далі, — може він дізнався? Може це його справа… навмисне не дає мамі грошей, щоби вона мені не передала?.. О, це може бути, я знаю, який він захланний на ті гроші!.. Але ні, ні, це не може бути! Він думає, що мене нема, він якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину! Але чекай собі трохи! Тоді верну, як мені схочеться, помучся трохи!
Бідний Ґотліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!
Але дарма було Ґотлібові лютитися і грозити, — все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його поволі, чи по неволі мусили вспокоїтися і перейти на інші предмети, а іменно — на предмет його любови. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з
