— Я знаю це.
— То, може, і знаєш, що я за одна?
— Знаю.
— То, певно, знаєш, що тобі не добре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.
— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Ґотліб.
— Овва, не треба й питати, сама одіж каже.
— Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!
— Ну, хто ж ти такий?
— Я такий, що мені не зашкодить задивитися на тебе.
— Хотіла би я вірити, та якось не можу.
— Я тебе переконаю. Де можу тебе побачити?
— Коли знаєш, що я за одна, то, певно, і знаєш, де я мешкаю. Там мене побачиш.
І за цим вона знов засунула віконце, дала знак візникові, коні погнали, затуркотіла горі передмістям бричка, і туман куряви закрив перед Ґотлібовими очима чудну появу.
— Смішний хлопак, — думала собі Фанні, — але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: бреше одіж? Хіба ж він не вуглярчук? Ну, але коли ні, то хто є він такий? Півголовок, півголовок та й годі!
— Пречудна дівчина, — думав сам собі Ґотліб, — а яка гарна, а яка чемна! І з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розуміла під тим: дома мене побачиш? Чи це значить: приходь? Ех, коби мені вбратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися.
З такими думками Ґотліб поплентався до своєї вуглярської нори.
